Село Олешня розташоване за 60 км
від обласного центру Чернігова, за 24 км від районного центру Ріпки і за 2 км від залізничної
станції Грибова Рудня, неподалік шосе Чернігів – Гомель, за 18 км від державного кордону
з Республікою Білорусь.
Олешня знаходиться на сході Поліської низовини, серед соснового
лісу. Через село з півдня на північ тече струмок Сухий Вир, який впадає у річку
Вир (басейн Сожу). З 1922 р. Олешня – центр однойменної сільської ради, до
якої належать також села Грибова Рудня, Олександрівка та селище Заводське.
Населення за переписом 2001 р. становить 893 особи.
В Олешні та на її околицях залягають
високоякісні кварцеві піски, що видобуваються у відкритих кар’єрах, які
обслуговують мешканці села. У порожніх кар’єрах були створені ставки – так
звані «Блакитні озера», які стали відомим місцем відпочинку шанувальників
«зеленого туризму».
Археологи виявили в Олешні залишки двох поселень доби неоліту (V – IV тис. до н.е.). Наприкінці ХVII ст. ця місцевість перебувала у власності
писаря Чернігівського полку майбутнього гетьмана Лівобережної України Івана
Скоропадського.
Уперше Олешня згадується
у матеріалах Генерального (Рум’янцевського) опису Лівобережної України
1765–1769 рр. Так, у травні 1767 р. переписувачі засвідчили, що поблизу
Олешні знаходилася гута – скляний завод, побудований, напевно, бунчуковим
товаришем Костянтином Лизогубом близько 1730 р. Втім, на думку О. Шафонського,
яку він навів у своїй класичній краєзнавчій праці «Черниговского наместничества
топографическое описание» (1786 р.), гута в Олешні насправді була споруджена
його батьком Семеном Лизогубом близько 1716 р. Відтак, у тогочасних документах
Олешню часом називали Новою Гутою. Натоді в селі у трьох дворах і шести
бездвірних хатах мешкали 37 чоловіків та 33 жінки. Вони здебільшого
працювали на гуті, виробляючи скло, і водночас займалися сільським
господарством, накошували до
58 возів сіна по болотяних місцинах, тримали 6 коней, 2 биків та 7 корів. На початку 80-х рр. ХVIII ст. Олешня стала власністю березнянського
сотника Павла Сахновського як посаг його дружини Ганни Лизогуб. У селі на той
час було 18 дворів, а населення
становило 98 душ обох статей, які, «имея у себя мало пахатной земли, питаются
более от рукоделия, делая диоготь, дор, также окошка и простые избы …; лесу же
изобылно, а сено косят около своих селений, по болотах и в лесах» На початку ХІХ ст. Олешня перейшла до поміщиці Коденцової, яка відкрила
тут гуральню.
У ХІХ – на початку ХХ ст. Олешня була глухим закутком Чернігівської
губернії. Пошта й торговельні заклади знаходились у посаді Добрянка за 15 верст
від Олешні. Піщаний і болотяний ґрунт давав низькі врожаї зернових й сіно
поганої якості. Тому селяни вирощували капусту у низинах та картоплю на піску.
Втім, ця місцевість була багата на
поклади піску й глини, відтак мешканці Олешні й сусідніх сіл традиційно
займалися гончарним ремеслом та промислами.
Як згадувала С. Ф. Русова, «населення нашої місцевості – це
сумішка українців з білорусами, це так звані «лапацони». В нас носять іще
білоруських білих свит і дуже часто можна почути «дзекання» – «дзядзько»,
«Дзмітро», вимовляються подвійні голосівки – «куонь», «вуол». Наші селяне
смирної вдачі, але хитрі вже покалічені кріпацтвом, підозріло ставилися до
всього нового, жили з гончарства і для своїх горнів завжди крали в панському
лісі і дрова, і хмиз. Жінки гарно ткали з вовни спідниці і вишивали лиштви
кольоровою вовною».