Меню сайту
UKR                                  ENG

Софі́я Фе́дорівна Ру́сова (уроджена Ліндфорс) народилася 18 лютого 1856 року, в селі Олешня на Чернігівщині у французько-шведській родині. З 10 років жила у Києві, де закінчила гімназію, і увійшла в українське патріотичне середовище Лисенків-Старицьких.

Від 1871 року, разом із сестрою Марією, в Києві відкрили перший дитячий садок в Європі.

У 1874—1876 роках у Санкт-Петербурзі була діяльна в українському земляцтві, допомагала чоловікові в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі 1876 року.

Згодом на хуторі поблизу Борзни працювала як повитуха й вела культурно-освітянську роботу. Від 1879 року вчителювала в Олешні.


Ув'язнена 1881 року за зв'язки з російськими революційними колами і відтоді постійно перебувала під поліційним наглядом. Часто переслідувана, змінювала місце перебування, проте всюди включалася у громадську роботу (в «Київський Громаді», «Одеській Українській Громаді», «Харківському Обществі Грамотности», була головою «Національного Комітету Учителів» та ін.), влаштовувала прилюдні народні читання, організувала таємні школи.

Від 1909 року Софія Русова — викладач і професор на Вищих жіночих курсах А. В. Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві.

Співзасновниця і співробітниця педагогічного журналу «Світло» (1910—1914).

1917 року — член Української Центральної Ради. У Міністерстві освіти (за гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, брала активну участь у дерусифікації шкіл, а також влаштовуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників і в укладанні плану й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати національний характер і базуватися на теорії Кершенштайнера (Трудова школа).

1920 року Софія Русова — лектор педагогіки Кам'янець-Подільського державного українського університету і голова Української національної жіночої ради (до 1938 року).

Від 1922 року на еміграції, з 1923 у Празі, професор педагогіки Українського Педагогичного Інституту імені Михайла Драгоманова.

Вшановуючи внесок Софії Русової у розвиток педагогічної науки та її роль у створенні національної системи освіти, 2005 року Міністерство освіти і науки України запровадило нагрудний знак «Софія Русова». Ним нагороджують наукових, науково-педагогічних і педагогічних працівників за значні особисті успіхи у галузі дошкільної та позашкільної освіти.

Померла Софія Федорівна Русова 5 лютого 1940р. в Празі, де й похована на Ольшанському цвинтарі.

Родина Ліндфорсів


 

Існують перекази, що масиви високоякісної глини, придатної для виробництва керамічного посуду, черепиці та цегли, і кварцевого піску, необхідного для виготовлення скляних виробів, привабили козацького старшину Туранського, і він оселився на цих землях, заснувавши село Олешню на Ріпкинщині. Це сталося майже триста років тому.

До першої половини ХІХ ст. Олешня належала поміщиці Ходинцовій, яка дбала про не у міру своїх можливостей, а потім село купив Федір Ліндфорс – колишній ад’ютант омського генерал-губернатора Жерве, одружений з його дочкою Ганною.

Новий олешнянський поміщик був шведського походження, його дружина – французького. Вони мали п’ятеро дітей: шістнадцятирічного Олександра, дванадцятирічну Марійку, десятилітню Наталю, шестирічного Володю, і малесеньку Софійку, яка народилася п’ятою за кілька років після купівлі олешнянського маєтку.

Наталя і Володя незабаром померли. Софійка, наймолодша дочка Федора Ліндфорса, згадувала опісля: «Батько мій був високий, стрункий, мав чорне волосся й був незвичайно добрий, лагідний, тільки дуже запальчивий, дуже захоплювався різними справами й розвагами. Був високошляхетної вдачі, - його слово, обіцянка завжди були непорушні. Батьки мої дуже любилися».

Софія Ліндфорс залишила спогади і про батьківський маєток: «Серед малопродуктивної природи жило цілком темне «населення кріпаків «малоросіян». Ліндфорси переселили «кріпаків далі від панської садиби, наділили їх добрими шматками землі під загороди (поля вони не потребували, бо споконвіку були гончарами й садили лише капусту у низині та картоплю на піску)». Новий хазяїн Олешні осушував болота обертаючи їх на сінокоси, корчував ліс, сіяв жито, овес, гречку і вирощував на пісках такі врожаї, ща з них дивувались поміщики – сусіди Ліндфорсів – Міклашевські, Глібови, Туманські.

Село було віддалене від залізниці. Найближча станція знаходилась у Хоробичах, пошта й торговельні установи – в Добрянці. До парафіяльної церкви у село Ловинь мона було дістатись через навколишні болота. Ось чому Федір Ліндфорс збудував в Олешні невеличку церкву. Вона, на жаль, не збереглася. Діти Ліндфорсів зростали разом із місцемою малечею, яку у дворянськиї родинах називали «лапацонами», бо розмовляли вони дивною мовою, де українські слова перепліталися з білоруськими. Батьки цих дітлахів жили з гончарства. Для своїх горнів завжди крали в панському лісі хмиз і дрова. Проте покараними ніколи не були. Буваючи у селянських хатах , діти Федора та Ганни Ліндфорсів бачили, як жінки гарно ткали з вовни спідниці і вишивали кольоровою вовною лиштви. В оселях все внутрішне влаштування було цілком українське.

Олешнянці, маючи від продажу горшків добрий прибуток, прагнули передати це ремесло дітям. Розуміючи їх бажання Федір Ліндфорс започаткував в Олешні гончарну майстерню, (останки котрої зберіглися й досі, і є на садибі в Олешні, і яку намагається відновити відомий меценат - Іван Чаус.) своєрідну школу гончарів із своєю програмою навчання. Учні вивчали технологію обробки глини, і випалювання в печі. З 1895 року Олешнянська гончарна майстерня знаходилася під опікою Чернігівського губернського земства.

У Ліндфорсів була чудова бібліотека. Кожен з дітей міг відшукати для себе тут чимало російських, німецьких, французьких книжок і журналів.

Повний комплект енциклопедичного словника ХVІІІ ст., альбоми репродуції картин дрезденської та інших галерей, музичні твори, які виконувала на фортепіано сестра матері Наталя Жерве (вона була ученицею славетного Френца Ліста), породжували в дитячих душах, образи сповнені світла й добра.

А дядько Іван, рідний брат Федора Ліндфорса, привчив небожат шанувати хліб.

Ось рядки із спогадів Софійки: «Неначе в тумані згадую я (мені було зо три) обід у цього дядька : багато дітей, хлопчиків. Коли обід кінчався, кожний підходив дякувати, я дядько давав кожному шкірку чорного хліба посипану дрібним цукром і казав : «Що б ви не їли за обідом, закушуйте чорним хлібом, шануйте чорний хліб дітки». І так чогось ця приказка й залишилась у мене в пам’яті...

19 лютого 1861 року увійшло в історії країни як день скасування кріпосного права в Росії. Федора Ліндфорса обрали мировим посередником. Це дало йому змогу працювати на користь селян.

В родині панувало піднесення. Марійка і Софійка відчували гарний настрій батьків. Проте чернігівські пани не розуміли поведінки мирового посередника Ліндфорса, нторий стояв на сторожі інтересів кріпаків, а не шляхетного панства. Навколо цього розпочались інтриги, які важко було витримати Федір Ліндфорс зрікся посади мирового посередника, аби передати її сину Олександру, який на той час перебував у перетбурзі і жив відокремленим від родини життям. Був ображений на матір, яка не дозволила синові побратися з гувернанткою сестри Марії. Дівчина походила із бідної родини священика. Сама здобула освіту. Була вродлива, горда і незалежна. Олександр Ліндфорс і Євдокія покохали одне одного з першого погляду. Ось портрет юнака зі слів молодшої сестри Софії: «Горда розумна дівчина сподобала собі мого брата, красеня, висогого блондина, з блакитними очима. Мама висловила одразу своє вето: попівна не пара її улюбленцеві, гвардійському старшині. Євдокія виїхала з Олешні але мій брат не покинув її, і підтримував із нею потаємні зносини».

Ще існувала одна причина, котра спонукала Федора Ліндфорса покликати сина з Петербурга. По сметрі улюбленої дружини Ганни він втратив зацікавленість життям. Батько знав, що син все-таки одружиться з Євдокією, що у них народиться дитина, тому місце Олександра в Олешні, в родинному гнізді. Через рік він із дружиною переїхав до батька. В Олешні народився перший онук Федора – Коля. Незабаром від сухот померла мати хлопчика (та й дитина за шість тижнів пішла з життя).

Важко переживав втрату рідних людей Олександр Ліндфорс. Однак, коли його обрали мировим посередником, з головою поринув у справу розкріпачення селян. Серед чернігівських панів мав прізвисько «красный». За три роки після того, коли згідно з «Положенням про губернські і повітові земські заклади (1864) було утворено Чернігівське земство, Олександр Ліндфорс відіграв у його діяльності важливу роль. Як гласний Чернігівського земства, він належав до найактивніших діячів конституційного руху кінця 70-х років ХІХ ст. О. Ліндфорс та його однодумці, представники земського ліберального руху перебували в опозиції до самодержавства.

Проте вони шукали цивілізованих шляхів обмеження самодержавної влади.

Конкретні політичні дії земців почались у народовольців, що охопив Україну І Росію.

Відома російська дослідниця діяльності земляцтва того періоду Ніталія Пірумова писала: «Однако небольшая группа либеральных земцев попыталась принять меры, и предотвратить террор, мирно разрешить конфликт власти и общества. Во главе этой группы встал Черниговский гласный Иван Ильич Петрункевич. Он обладал аналитическим умом, твердой волей и верил в возможность создания в России правового государства путем углубления реформ и принятия конституции. Петрункевич вместе с другим гласным – А.Ф. Линдфорсом решил встретиться с террористами лично».

Ця зустріч відбулась у Києві 3 грудня 1978 року. На квартирі казначея «Старої громади» Вільяма Людвиговича Беренштама. Петрункевич І Ліндфорс говорили про необхудність конституції для всіх політичних сил країни. Пропонували обє’днатися всім напрямкам і групам за однієї умови: припинити терор. Проте народовольці це погдились із чернігівськими земцями. За пропозицією Ліндфорса і Петрункевича Чернігівське земство надіслало клопотання на ім’я верховної влади, в якому висловилося за конституційні перетворення. Іншого шляху подолання тероризму в країні на думкі земців не існувало. Були в документі і такі чесні рядки: «Земство Черниговской губернии с невыразимым огорчением констатирует свое полное бессилие принять какие-либо политические меры в борьбе со злом и считает своим гражданским долгом довести об этом до сведения правительства».

В особистому житті О. Ліндфорс не був щасливий. Вдруге він одружився з дочкою Гревса – викладача англійської мови Київського університету. Ольга Гревс часто бувала в гостях у Марії та Софії Ліндфорс, котрі по смерті батька у 1871 році оселилися в Києві. Тут Олександр і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У подружжя Ліндфорсів народилося двоє дівчаток. Ольга теж почала хворіти на сухоти – довго і важко.

Віддалялась від чоловіка. А поруч з ним опинилася її сестра – Катерина, яку й покохав Олександр. З нею він прожив до останніх своїх днів. Катерина завжди розділяла погляди свого чоловіка. Народила йому ще двох дочок.



Особливі стосунки пов'язували Олександра з його молодшою сестрою Софійкою. Навіть тоді, коли вона вийшла заміж за відомого статиста, етнографа, і фольклориста другої половини ХІХ ст. Олександра Русова. Їх ніщо не могло роз'єднати, Олександр Федорович працював у Чернігові, а вільний час проводив у Олешні. Сюди приїздила і Софійка. Вона допомогала підготувати його старщих дочок Олю і Зіну до вступу в гімназію. А головне сестра, як ніхто інший, розуміла прагнення змінити існуючий світ на краще. Правда, він дещо стриманіше ставився до національного питання, яке так хвилювало подружжя Русових. До цієї справи прилучили вони своїх дітей – Мишка, Любу та Юрка.

Дуже боляче переживала Софія Федорівна хворобу брата. Його влаштували до земської лікарні, де було відділення для психічнохворих. У «Моїх споминах» Руссова писала: «В травні помер мій нещасний брат. Я так звикла доглядати його, як маленьку дитину, регулювати все своє життя відповідно до вимог його здоров'я, що смерть його створила передо мною якусь порожнечу, - що далі робити, де житии?»



Могила О.Ф. Ліндфорса в с. Олешня.

А ще раніше за кілька місяців до народження старшого сина Мишка померла Сестра Софії Русової – Марія. Переїхавши до Чернігова, русови оселилися у неї. Не маючи власної родини вона всю душу віддавала сестрі та її чоловікові. Марія Федорівна була добре відомим українським діячем у місті.

Після смерті рідних людей Софія Федорівна зосередилася на дітях і чоловікові. Важливу роль в її житті відігравала громадська діяльність. Софія Федорівна відкрила в Чернігові перший дитячий садок, розом із чоловіком входила до Чернігівської Української Громади, булла одним із ініціаторів створення в Чернігові громадської бібліотеки (нині ОуНБ ім. В.Г. Короленка). В садибі на ст. Доч під Борзною, яку придбали Русови, часто збирались Чернігівські земці, переховувалися народовольці. Олександр Олександрович заохотив дружину до збирання в Олешні етнографічних матеріалів. За життя Марії вони вдвох записали тут і в Олександрівці низку народних пісень, обрядів. Сестри зібрали також прекрасну колекцію місцевої орнаментики, про яку Олександр Русов доповів на засіданні в Київському етнографічному музеї 1873 р.

З 1876р. На запрошення Чернігівської земської управи Олександр Олександрович працював у статистичному бюро. Його працівники розробляли тоді нову методику статистичних досліджень, а це забирало багато часу. Русов майже не бував вдома. Софія Федорівна не ображалась, що все господарство лягло на її плечі. Вона сама прала, готувала їжу, доглядала дітей, допомогала старшому синові робити уроки. А коли видавалася вільна година, грала досхочу на фортепіано. Якщо ж нарешті вдома з'являвся чоловік, разом співали українських пісень. Увага і розуміння з боку дружини допомогали Русову в роботі. Вчені кола визначили тип статистичних робіт Олександра Русова, Василя Варзара і Петра Червинського як «чернігівський» Метод комбінаційних таблиць, започаткований головою Козелецької повітової земської управи Олександром Шликевичем, Русов поклав в основу статистичного опису Ніжинського повіту. Імператорське Географічне Товариство нагородило чернігівського статиста за цей опис золотою медаллю. А двотомник Олександра Русова «Описание Черниговской Губернии» і досі – настільна книга істориків та економістів.

У наступні роки чого тільки не довелося пережити Русовим: тюремне ув'язнення у Харкові за переховування нелегальної літератури, по звільненні – злидні, знову Чернігів і важка праця, сметрть старшого сина Мишка, хвороба Олександра Олександровича і молодшого сина Юрка. Софія Федорівна збивалася з ніг, аби знайти гроші на їх оздоровлення. Їй вдалося відправити чоловіка на лікування до Берліна, а сина вивезти на один з французьмких курортів. А тут раптом Перша світова війна. Повернувшись до Києва, Русови разом із Комерційним інститутом, де викладав Олександр Олександрович, евакуювалися до Саратова де у 1915р. Чоловік Софії Федорівни помер. Вона згадувала: «Смерть Олександра Олександровича застала нас з сином зовсім непідготованимина на чужині без жодного певного плану дальшого життя.

Інститут зробив пишний похорон свойому професорові, цій справжній жертві евакуації. Тіло Олександра Олександровича повезли до Києва».

Поховали професора Русова на старому Байковому кладовищі. Софія Федорівна із сином Юрієм і внучкою Олею виїхала до дочки Люби в Олешню. А за кілька тижнів знову до Саратова. Дружина і син Олександра Русова знайшли тут втіху у взаєминах з Українськими студентами, що прибули у місто на Волзі із Комерційним інститутом. Софія Федорівна утворила тут справжній український гурток.

Юрко Русов, як біолог отримав роботу на уральській станції годівлі риб і надовго розлучився з матір'ю. Софія Федорівна повернулася до Олешні і прожила у доньки все літо 1916 р. Восени її прийняли до комерційного інституту, де вона викладала французьку мову. Повернувся Юрко і вони вдвох зажили у Києві. Софія Федорівна з головою поринула у літературу, педагогічну і бібліографічну діяльність. В колі її інтересів – дошкільне виховання дітей, освіта дорослих, роль земства у розвитку шкільної освіти, недільні школи, становище вчителя.

Лютнева революця 1917 року принесла українізацію школи, армії, церкви, встого громадського життя. З'явилась надія, що українська справа, започаткована Київською і Чернігівською Українською громадами, в діяльності яких значну роль відігравало подружжя Русових; буде доведена до логічного кінця. Протее Софія Федорівна помилялася: настав жовтень 1917р. і все пішло шкереберть. В Олешні з'явились червоноармійські загони, які розпочали привчати місцеве населення до нових порядків. Поруч із своїм обличчям Любов Русова часто бачила револьвер її намагалися залякати, забрати все, що колись належало її батькам. Вона змушена булла на час виїхати до матері в окупований німцями Київ. Софію Федорівну гнітило бачене, бо не відчувала розради душі і серцю. А ще бракувало їй Саші Ангела (так нащивали друзі Олександра Русова), котрий допоміг би розвіяти сумніви і тривоги.

Софія Федорівна з дітьми і онуками залишила Київ і поїхала у Кам'янку, де було відкрито український університет. І знову робота: студенти, викладання, громадська діяльність. У 1920 р. з'явилась надія на звільнення України від більшовиків. Але після однієї зустрічі з комуністом-урядовцем, який спита: «Як ви дивитесь на «национальный вопрос?», Софія Федорівна зрозуміла, що вороття назад не буде.

У 1921 році вона назавжди покинула Батьківщину. Разом з дітьми й онуками оселилася у Празі. Викладала у Празькому педагогічному інституті. Продовжувала писати підручники. Створила цілу низку словників. Стала автором цікавих літературознавчих розвідок про творчість Шевченка, Шекспіра тощо. Її наукова спадщина ще й досі не перевидана на Україні, хоча архів Софії Федорівни повернувся в Україну на початку 60-х років ХХ століття.

Софія Русова померла в Празі 1940р.



І лише в 1991р. Заговорили про неї в Україні на повний голос. Олешнянська середня школа з 1993 року носить її ім’я.

Проте мало хто знає, що славу Олешні як гончарському осередку, здобув батько Софії Русової полковник Ліндфорс, а брат Олександр – розкріпачував чернігівських селян і залишив по собі в історії пам’ять як про одного з яскравих діячів земства Чернігівської губернії і країни.


Родини Ліндфорсів-Русових матеріально підтримали утворення громадської бібліотеки в Чернігові, сприяли, аби старожитності Василя Тарновського перейшли під опіку гебернського земства.

Ця, не українського походження родина, понад усе любила Україну, її народ і працювала задля процвітання незалежної української держави.

За це їм, олешнянським дивакам, як іменували Ліндфорсів, вічна пам’ять і вдячність нащадків.

Федір Андрійович Ліндфорс

Федір Андрійович (Аксель Фрідріх) Ліндфорс (1760—1813) — російський генерал, учасник Наполеонівських війн. Походив з дворян Ліфляндськой губернії, народився 26 березня 1760 р. в Ревелі. Службу почав 9 квітня 1777 р., будучи записаний в лейб-гварді. Семенівського полку рядовим. Під час походів 1777—1778 рр. до Туреччини послідовно отримав чини: капрала, фурьер, підпрапорщик і був випущений в армію 21 січня 1781 р. в Нашебургський мушкетерський полк; у 1783 р. він був переведений в підпоруччики, в кампанії 1787 р. проти турок в чині капітана брав участь у штурмі Очакова і в грудні того ж року був підвищений за відмінність в секунд-майори.

Під час походу до Польщі в 1792 р. Санкт-Петербурзького гренадерського Фрідріха-Вільгельма III полку, коли останній повинен був увійти до складу корпусу під начальством генерала-поручика Мелліна і зайняти Гродно з повітом, серед бойових офіцерів, що залишилися, знаходився і Ліндфорс, переведений в цей полк 19 вересня 1789 р. Він брав участь в різних битвах з поляками, був підвищений 28 листопада 1798 р. до підполковника, а 31 січня 1800 р. — в чин полковника, знаходячись весь час у складі свого полку для котрого з 1792 року почався чи не найважчий період бойового життя.

По роковій випадковості полк розбився на окремі частини, які приєднані були до інших полків під керівництвом незнайомих офіцерів; сама назва полку як би пригубилася, він «розтанув по частинам». Лише у 1800 р. полковник барон Розен доносив у Військову колегію про те, що полковник Ліндфорс зібрав залишки батальйонів Петербурзьких гренадер, що повернулися частиною з Голландії, частиною з інших місць і що залишилися в Ревелі; під керівництвом полковника Ліндфорса ці залишки були привезені в Ревель і зустрічені тут 2 серпня друзями.

31 січня 1800 р. Ліндфорс був підвищений у полковники і 19 грудня 1802 р. був призначений командиром Санкт-Петербурзького гренадерського полку (за іншими даними призначення відбулося 24 січня 1803 р.). 9 лютого 1805 р. він був призначений шефом мушкетерського полку Тобольська. 6 вересня 1805 р. він був переведений, з виробництвом у генерал-майори, в Тенгінський мушкетерський, а через рік, 24 серпня 1806 р. призначений шефом в Якутський піхотний полк.

З цими поками він брав участь у різних походах, у тому числі в поході 1807 років до Пруссії, і нагороджений був за відмінність орденом св. Ганни 3-ій мірі.

Відмінними рисами Ліндфорса були любов до підлеглих і м'якість характеру, що, втім, послужило в 1810 р., під час пожежі в Брест-Літовське, до усунення його від служби 4 березня по сентенції військового суду «за слабкість»; втім, в кінці того ж року, 12 грудня, він був прийнятий як і раніше на службу і наступного року, 17 січня, призначений шефом Галицького полку і одночасно командиром 1-ої бригади 13-ої піхотної дивізії, до складу якої і входив Галицький полк.

У 1812 р Ліндфорс брав участь у поході з Криму на кораблях до Одеси, а звідти через Молдову для приєднання до 3-ї західної армії; в складі цієї армії прийимав участь у переслідуванні Наполеонівскої армії і знаходився у боях при Волковиську і при проході через ліс від Свіслочі до Рудні.

У березні 1813 р. командував отрядом військ при блокаді Модліна, і далі брав участь у битві під Лейпцигом, де був тяжко пошкоджен і помер від пошкоджень 8 жовтня того ж року.

Серед інших мав ордени св. Георгія 4 ступеня (у кавалерських списках не значиться, але на відомому портреті змальований з цим орденом) і св. Володимира 3 ступеня.

Його старший син, Федір Федорович, також був генералом і брав участь в російсько-турецькій війні 1828—1829 рр. і Польському поході 1831 г.; середній син, Іван Федорович, був полковником і кавалером ордена св. Георгія; і молодший син, Микола Федорович, був поетом, драматургом і перекладачем, велику популярність отримав його переклад твору барона Жоміні «Політичне і військове життя Наполеона», також він був одним з провідних співробітників «Енциклопедичного лексикону» Плюшара і "Військового енциклопедичного лексикону" Зеддлера.

Ганна Жерве

Мати Софії Русової – Ганна (Ліндфорс) Жерве була француженкою за походженням. Родина Жерве емігрувала з Франції ще за часу скасування Нантського едикту в XVI столітті, як гугеноти. З поміж найближчих родичів матері дід її, генерал Жерве, поляг героєм на полі бою біля Липська ( за Наполеона І ); батько матері С.Русової був у нього значковим, Олександр Карлович Жерве – герой Бородінської битви 1812 року. Ф.Ф. Ліндфорс одружився із Ганною Жерве в Сибіру, коли був ад’ютантом у Жерве, Генерал-губернатора в Омську. 
Як згадує Софія Русова, батьки дуже любилися. У 1846 році, перед виходом у відставку Ф.Ф. Ліндфорс із Ганною Жерве переїжджають до Олешні. В останні роки життя Ганна Жерве тяжко хворіла на туберкульоз. Похована в центрі Олешні на цвинтарі де, Ф.Ф. Ліндфорс збудував над могилою невеличку капличку.

Петро Жерве


Брат матері Софії Русової, гвардійський старшина – Петро Жерве покинув Петербург через нещасливе кохання і пішов у монастир у Росії. Останні роки життя тяжко хворів і жив в Олешні. Мав дуже хорошу бібліотеку, якою користувалася Софія Русова.

 Наталія Жерве

Сестра матері Софії Русової, Наталія Жерве, була видатною піаністкою, ученицею знаменитого композитора Ференца Ліста. Останні роки життя тяжко хворіла і її відвезли до Франції. Жерве були посвоячені з різними багатими російськими родинами, зокрема, Пісемськими та Філатьєвими.


Пошук

Контакти
Block contentБлагодійна організація
"Благодійний фонд ім. Софії Русової"
тел.: +38(0462)640-165,
+38(050)313-44-68.
р/р 26005259800149
Код ЕДРПОУ: 36515335
МФО - 300863 в ПАТ "Кредитпромбанк" м. Київ
E-mail: s_rusova@i.ua

Партнери





Форма входу


Copyright MyCorp © 2017   Конструктор сайтів - uCoz