Весною 1943 року загін партизанського з’єднання Олексія Федоровича Федорова, який прикривав переправу основних сил на Правобережжі в районі Лоєва зустрів німецьких карателів на південній околиці села Клубівка, Ріпкинського району, нищівним вогнем: знищили машину, що робила розвідку зосереджених партизанських сил, були вбиті німці, решта врятувалася втечею.

Знавісніли поразкою гітлеровці вирішили по-звірячому відомстити мирним жителям Клубівки.

14 березня 1943 року була неділя. Ніщо в той день не передвіщало біди. Кожний займався в своєму обійсті. Люди готувались до весни. Але раптом неначе чорна хмара насунула з боку Нових Яриловичів. То був спеціальний загін карателів, що прибув з Гомеля. Він палив все, що траплялося на його шляху. Фашистські нелюди по-варварськи заганяли людей до хат, сараїв, закидали їх гранатами та підпалювали. А тих, хто намагався втекти, розстрілювали з автоматів. Через деякий час село перетворилося на пекло. Все село було охоплене димом та полум’ям, Звідусіль лунала стрілянина, чулись крики та стогони.

А в довершення всього цього над селом кружляв літак, який поливав кулеметним вогнем тих відчайдушних сміливців, які чудом вирвались з лап карателів і відходили до лісів. Небагатьом тоді вдалось врятуватися. Згоріло 365 колгоспних дворів, громадські будівлі, культурні установи. Розстріляли і спалили живцем 506 жителів, серед них 106 дітей до 14 років, 109 дітей дошкільного віку. Трьом малятам минуло тільки одна доба від народження. З війни не повернулися в Клубів ку 117 жителів. Не щадили нікого, ні старих, ні малих. Коли вчитуєшся в імена загиблих, дивишся на роки народження, то стає до щему в душі боляче за тих, яким би ще жити й жити.

Минуло 69 років з того трагічного дня. Неважко порахувати на пальцях очевидців тієї страшної події.

В пам’ятному мітингу-реквіємі Клубівської трагедії взяли участь голова райдержадміністрації Петро Головач, голова районної ради Віктор Бугай, президент благодійного фонду ім.. Софії Русової Іван Чаус, депутати районної ради, учні шкіл Ріпкинського району, місцеві жителі.

Пройшли роки. Після звільнення краю від фашистів люди повертались в село, ставали до праці. На попелищі відродили та побудували нове село, яке нині живе мирним життям. На ш загальний священний обов’язок берегти в пам’яті тих, хто загинув в ті страшні роки війни, не забувати дорогу до цього місця. Щоб не заростали плити травою, а пам’ятник бур’яном. Бо це наша історія.