Олександр Русов (1847-1915) -  постать загальноукраїнського масштабу. Філолог та історик, етнограф і фольклорист, він був також одним з фундаторів української статистичної науки. Крім того, він входив до складу редакційних колегій багатьох газет та журналів, відгукувався на злободенні питання тогочасного життя публіцистичними статтями. Втім, його біографія, наукова та громадсько-політична діяльність, багатюща спадщина залишаються маловідомими широкому загалу науковців і шанувальників старовини.

На київський період життя припадає й становлення О.Русова як громадівського діяча. Вагомим є його внесок у встановлення зв’язків з галицькими українцями влітку 1871 р., що поклало початок співпраці західноукраїнських діячів з наддніпрянськими і сприяло консолідації українського національно-визвольного руху. Продовжуючи займатися слов’янознавством, він переїхав до Петербурга, де протягом 1874 – травня 1875 рр. плідно працював в Імператорській публічній бiблiотецi, пiдтримував постiйнi зв’язки з українськими діячами столиці Російської імперії, з Київською громадою та Пiвденно-Захiдним вiддiлом Російського географічного товариства. Невдовзi до Петербурга переїхала і його наречена Софія Ліндфорс, де 30 серпня 1874 р. вони обвiнчалися в церквi Св. Симеона.

Тим часом у Києві були завершені роботи по підготовці до друку повного зібрання творів Т.Шевченка. За дорученням Київської громади навесні 1875 р. він разом з дружиною виїхав до Праги, де упродовж 1875-1876 рр. видав "Кобзар”

О.Русову належать понад 25 ґрунтовних статистичних праць, побудованих на матеріалах Чернігівщини. Він також вивчав історію с. Олешні Городнянського повіту та навколишніх сіл, що були родинним маєтком його дружини С.Русової, звертаючись за необхідними матеріалами до відомого історика О.Лазаревського. Спеціальні студії О.Русов присвятив переселенському рухові чернігівських селян на початку XX ст.

О.Русов був причетним до земського руху, спрямованого на демократизацію суспільно-політичного ладу в Російській імперії шляхом реформ. У 1876-1879 рр. він разом з чернігівськими земськими гласними О.Ліндфорсом, М.Константиновичем, І.Петрункевичем, В.Савичем боровся за збереження самоврядування і розширення прав земств,  впровадження конституційного ладу в Росії, виступав проти адміністративної сваволі. 18 січня 1878 р. супротивники статистичних робіт у Чернігівському губернському земстві змогли нарешті об’єднати свої зусилля і після тривалих дискусій більшістю голосів провели рішення про закриття статистичного відділення.

Залишившись без заробітку, О.Русов під впливом народницьких ідей придбав невеличкий хутір (12 десятин) біля с. Шаповалівки Борзнянського повіту Чернігівської губернії, де мав намір разом із родиною зайнятися сільським господарством. Зазначимо, що ставлення О.Русова до народництва було неоднозначним. Він не був революціонером і негативно ставився до "радикалів”, але щиро прагнув розділити труднощі народу і допомогти йому. Разом з тим, за свідченням жандармських документів, він надавав допомогу народникам. Зокрема, на його хуторі в 1878-1879 рр. знайшли притулок і проводили агітацію серед селян народники М.Маковєєв, М.Ланганс та Л.Жебуньов.

Однак, вже через декілька місяців селянського життя О.Русов змушений був зробити такий запис у щоденнику: "Ось уже скоро 5 місяців, як я з Колею [Маковєєвим] сипали тут гроші для того, щоб облаштувати будинок; як ми копали город, з якого ничого не вийшло, як косили й губили сіно, як взялися нарешті жати і переконалися, що нам дворянськими двома парами рук не впоратися с 12-ма десятинами земли”.

У травні 1880 р. він отримав запрошення від Московського археологічного товариства взяти участь в археологічних розкопках на Кавказі. Відгукнувшись на пропозицію, він червень–листопад 1880 р. провів у Південному Дагестані.

З серпня 1882 р. до травня 1889 р. О.Русов керував статистичними дослідженнями в Херсонській губернії, де він фактично започаткував земську статистичну службу.

У зв’язку з німецько-австрійським наступом 1915 р. у Києві було оголошено евакуацію. Колишній його студент М.Добриловський, що застав свого вчителя перед від’їздом з Києва, писав: "Багато літ минуло від того часу, а мені все згадується старий мій учитель, як він із скарбами свого кабінету і з тугою в очах перед обличчям війни, яку так ненавидів, навіки покидав Київ і свою адаптовану батьківщину – Україну”.

Ранком 5 жовтня потяг привіз його разом з дружиною, сином Юрієм та онукою Олею (дочкою померлого Михайла Русова) в Саратов. Їх розмістили разом з родинами кількох професорів у центрі міста у брудному і смердючому готелі. За таких умов хворий міг дихати тільки киснем. В останній день перед смертю О.Русов наспівував: "Au retour du printemps je me mis a chanter comme on chante a vingtans…”[франц.: "С возвращением весны я принялся петь так, как поют в двадцать лет”], – згадував Ю.Русов. Вночі з 7 на 8 жовтня він помер від черговогого нападу астми. Щоб врятувати хворого, студенти намагались знайти апарат з киснем у місцевих лікарнях, але не змогли. Помер він далеко від батьківщини, але заповідав бути похованим у Києві. У листі Б.Грінченку з Петербурга від 9 вересня 1906 р. О.Русов писав: "Хочется мені у Київ – що й казати ! Там вмирати, – знаєш, що тебе не у калюжу покладуть, як тут я вмиравших товаришів по службі вже ховав у грязюці, а – у алюмінієвий рідний льос на Байковому”. Його заповіт було виконано.

Поховали О.Русова на старому Байковому кладовищі неподалік від могили його батька та сестри Катерини Лисициної. На гранітному пам’ятнику, крім звичайного напису й портрета Олександра Олександровича, був викарбований рядок з "Кобзаря” Т.Шевченка:

"Раз добром нагріте серце

Ввік не прохолоне”.

На жаль, до сьогодні пам’ятник не зберігся.

Головний підсумок життя О.Русова полягає в тому, що науковою та громадсько-політичною діяльністю він сприяв обґрунтуванню права українського народу на існування, його споконвічних прагнень до незалежного, вільного життя. О.Русов пройшов разом з українським національно-визвольним рухом складний і тривалий шлях від так званого культурництва до створення українських політичних партій, був одним із тих, хто готував підвалини для українських визвольних змагань 1917-1920 рр.