У цей благословенний час вітаємо всіх зі святом світлого Христового воскресіння!!!
Святий Великдень несе нам довгоочікувану радість перемоги Сина Божого, дарує надію та впевненість у завтрашньому дні, поселяє спокій у серцях, укріпляє віру та живить душу
Тож нехай Божа милість та благословення оросять ваше життя, а мир, любов та злагода запанують у Вашій оселі.
Зичимо гарного настрою, відмінного здоров’я, сімейного затишку, незмінного успіху та здійснення усіх задумів.

Сім’я для кожної людини є тією колискою, з якої починається виховання та формування її як особистості. Саме наші батьки впливають на наш внутрішній світ, і на те, ким ми станемо в майбутньому. Відразу видно дитину, яку батьки оточують любов’ю та добром. У такої дитини мир і спокій у душі, стійке моральне здоров’я,  щиросердечна віра в добро, віра в красу людську.
Неважко зробити висновок, що саме в такій родині зростала та виховувалась палка патріотка своєї країни, майбутній педагог зі світовим ім’ям Софія Русова.
Беззаперечним доказом того є численні згадки про свою родину, які залишила пані Софія в своїх «Мемуарах».
Особливо палко Софія Федорівна любила свого батька, Федора Ліндфорса, який відігравав основну роль в вихованні дітей в родині, адже мати, Ганна Жерве, дуже рано пішла з життя.
Народився Федір Федорович в 1807 році, був старшим сином генерала Федора Андрійовича Ліндфорса. З 1817 року виховувався у Пажеському корпусі, звідки був випущений 14 червня 1826 прапорщиком у лейб-гвардійський Єгерський полк і через два роки, 18 липня 1828 р., зроблений в чин поручника. Був гарячий патріот російський – всю молодість пробув на війнах – з поляками, турками. Ліндфорс був звільнений у відставку з виробництвом в генерал-майори. Хворий на туберкульоз, він з родиною  виїхав з Сибіру в Україну, та оселився в придбаному ним у Городнянському повіті Чернігівської губернії маєтку Олешня, і займав у цьому повіті посаду почесного світового судді до самої смерті, 8 січня 1871.
Новий олешнянський поміщик був шведського походження, його дружина – французького. Вони мали п’ятеро дітей: шістнадцятирічного Олександра, дванадцятирічну Марійку, десятилітню Наталю, шестирічного Володю, і малесеньку Софійку, яка народилася п’ятою за кілька років після купівлі олешнянського маєтку.
Софійка, наймолодша дочка Федора Ліндфорса, згадувала опісля: «Батько мій був високий, стрункий, мав чорне волосся, сині очі і дуже гарне обличчя. Вдачею був добрий, лагідний, тільки дуже запальчивий, дуже захоплювався різними розвагами. Один час захопився картами, але давши слово матері, покинув цю розвагу. Був високошляхетної вдачі, - його слово, обіцянка завжди були непорушні. Батьки мої дуже любилися».

Федір Ліндфорс збудував в Олешні невеличку церкву. Вона, на жаль, не збереглася. Започаткував в Олешні гончарну майстерню, 19 лютого 1861 року увійшло в історії країни як день скасування кріпосного права в Росії. Федора Ліндфорса обрали мировим посередником. Це дало йому змогу працювати на користь селян.
Попри займані серйозні посади та воєнні чини Федір Ліндфорс був легкої вдачі, не без почуття гумору. Пізніше в «Мемуарах» Софія Федорівна згадувала «…татко любив жартувати з місцевим священником о. Марком. На заутреню Великодню він наказував слузі в момент як уперше заспівають «Христос Воскресе» стріляти з маленької зеленої гармати, яка залишилась ще з походів. Марка попереджували про постріли, але він все одно так лякався, що мало хрест йому не падав з рук.»
Літо 1870-го року стало останнім щасливим в родині. 9 січня 1971р. Федора Федоровича не стало. «…Татко вийшов на прогулянку, але вернувся скоро, йому стало погано, а в хаті нікого не було. Помер він на руках нашого фурмана. Я так любила батька, я божеволіла, не могла відійти від тіла…».

Весною 1943 року загін партизанського з’єднання Олексія Федоровича Федорова, який прикривав переправу основних сил на Правобережжі в районі Лоєва зустрів німецьких карателів на південній околиці села Клубівка, Ріпкинського району, нищівним вогнем: знищили машину, що робила розвідку зосереджених партизанських сил, були вбиті німці, решта врятувалася втечею.

Знавісніли поразкою гітлеровці вирішили по-звірячому відомстити мирним жителям Клубівки.

14 березня 1943 року була неділя. Ніщо в той день не передвіщало біди. Кожний займався в своєму обійсті. Люди готувались до весни. Але раптом неначе чорна хмара насунула з боку Нових Яриловичів. То був спеціальний загін карателів, що прибув з Гомеля. Він палив все, що траплялося на його шляху. Фашистські нелюди по-варварськи заганяли людей до хат, сараїв, закидали їх гранатами та підпалювали. А тих, хто намагався втекти, розстрілювали з автоматів. Через деякий час село перетворилося на пекло. Все село було охоплене димом та полум’ям, Звідусіль лунала стрілянина, чулись крики та стогони.

А в довершення всього цього над селом кружляв літак, який поливав кулеметним вогнем тих відчайдушних сміливців, які чудом вирвались з лап карателів і відходили до лісів. Небагатьом тоді вдалось врятуватися. Згоріло 365 колгоспних дворів, громадські будівлі, культурні установи. Розстріляли і спалили живцем 506 жителів, серед них 106 дітей до 14 років, 109 дітей дошкільного віку. Трьом малятам минуло тільки одна доба від народження. З війни не повернулися в Клубів ку 117 жителів. Не щадили нікого, ні старих, ні малих. Коли вчитуєшся в імена загиблих, дивишся на роки народження, то стає до щему в душі боляче за тих, яким би ще жити й жити.

Минуло 69 років з того трагічного дня. Неважко порахувати на пальцях очевидців тієї страшної події.

В пам’ятному мітингу-реквіємі Клубівської трагедії взяли участь голова райдержадміністрації Петро Головач, голова районної ради Віктор Бугай, президент благодійного фонду ім.. Софії Русової Іван Чаус, депутати районної ради, учні шкіл Ріпкинського району, місцеві жителі.

Пройшли роки. Після звільнення краю від фашистів люди повертались в село, ставали до праці. На попелищі відродили та побудували нове село, яке нині живе мирним життям. На ш загальний священний обов’язок берегти в пам’яті тих, хто загинув в ті страшні роки війни, не забувати дорогу до цього місця. Щоб не заростали плити травою, а пам’ятник бур’яном. Бо це наша історія.

«Природа сказала жінці:
будь прекрасною – якщо можеш; мудрою – якщо хочеш,
але пам’ятати, що ти Жінка – ти повинна завжди!»

Кожна жінка найдивовижніше творіння на землі. Жінки захоплюють і надихають, дарують життя. Вони є той вогник до якого завжди хочеться повертатися. Віки і тисячоліття світової історії осяяні жіночою мудрістю та ніжністю, чарівністю та красою. І тільки завдяки цій життєвій силі, насназі та довготерпінню з віку у вік продовжується рід людський на землі. Матір, сестра, кохана – жіночий першопочаток супроводжує нас з першого до останнього подиху. І якщо краса порятує світ, то це буде жіноча краса.

Чарівних жінок, берегинь  Ріпкинщини урочисто вітали в районному будинку культури народний депутат України Михайло Чечетов, голова райдержадміністрації Петро Головач, президент благодійного фонду Софії Русової Іван Чаус.  Всі учасниці свята отримали подарунки, а творчі колективи з Києва, Ріпок, Любеча, Добрянки порадували яскравим концертом.

Любі наші!
Щиро вітаємо вас з міжнародним жіночим днем!
У цей святковий день бажаємо всім жінкам міцного здоров’я, довічного щастя, шаленого кохання та постійного добробуту. І нехай виконуються найзаповітніші мрії та бажання! Нехай там, де ви з'являєтеся, розцвітають посмішки і чуються компліменти.

Будьте улюблені і щасливі!

"Світло душі твоєї засяяло в рідній Олешні і світить усій Україні в її невпинному поступі до волі, до відродження" - такі слова написали земляки із села Олешні Ріпкинського району на Чернігівщині на пам'ятному знаку Софії Федорівні.

156 річницю з дня народження основоположниці української національної педагогіки Софії Русової вчора відзначали в Ріпкинській гімназії. Свято відкрив голова райдержадміністрації Петро Головач. Він привітав вчителів та учнів, а також вручив районну премію імені Софії Русової кращим педагогам району в різних номінаціях.

В заходах взяв участь президент Благодійного фонду Іван Чаус, який вручив директору гімназії Корж Наталії Миколаївні цінний подарунок. Звернувшись з вітальним словом до присутніх, Іван Чаус нагадав, що значну роль в становлені особистості видатної просвітительки Софії Русової зіграв її чоловік Олександр Русов, 165 річницю від дня народження якого відзначали 7 лютого цього року. 

«Найперший принцип, котрий пропагувала просвітителька, - навчати дитину рідною мовою, дитина повинна усвідомлювати, до якого роду вона належить. Сьогодні Софія Федорівна була б задоволена, адже саме на цьому ґрунтується сучасна українська педагогіка», - зазначив Іван Петрович.

Тематичний вечір до дня народження Софії Русової традиційно відбувся в Олешнянській загальноосвітній школі. Президент Благодійного фонду Іван Чаус також побував на цьому світлому святі, розділивши радість Софіїного дня разом з учнями та педагогами навчального закладу та вкотре надав благодійну фінансову допомогу школі, в стінах якої вже стільки років звучить світле Софіїне слово. Слово пронесене нащадками через віки, слово, яке колись  зазнало чимало заборон та переслідувань, але було заново відроджене та збережене для наступних поколінь.

Чи не забагато труднощів випало на життєвому шляху жінки - матері і дружини, хранительки сімейного вогнища? Кажуть, доля звалює на кожну людину рівно стільки, скільки вона може нести... У пані Софії вистачило характеру, мужності, ерудиції і сили переконань, тож сьогодні її ім'я - серед світочів української педагогіки, її праці з питань освіти і виховання молоді знані у світі.

Дорогі друзі! Щиро вітаємо Вас з новорічними та різдвяними святами! Зичимо  багато сил для нових звершень, успіхів у роботі, світлих почуттів, надійних партнерів у добрій справі, злагоди та добробуту!

Закінчуючи рік та підводячи підсумки зробленого часто хочеться духовного спокою та затишку. За роботою ми часто не помічаємо та не знаходимо часу для важливих речей, але іноді потрібно зупинитися і озирнутися навколо.
Наш рідний край надзвичайно багатий чудовими місцями та куточками, де хочеться, долучитися до культурного та історичного, перенестися та зануритися в інші часи, відпочити духовно. 
На захід від історичного центру міста Ніжин, що на Чернігівщині, вже понад триста років існує православна Свято-Введенська жіноча обитель. Саме в стінах цього монастиря запалив вогник своєї свічки президент благодійного фонду Іван Чаус. Дивує своєю історією  храм, а ще більше, ті чудотворні ікони, які тут знаходяться. Вклонитися святиням – Толзькій іконі Божої матері та іконі «Достойно есть» приїздять люди з всіх куточків України. Список з відомої Толзької ікони Божої Матері монастир отримав у подарунок від ігумені Толгського Введенського монастиря Варвари, яка народилася на Чернігівщині. За складеним у 16-му столітті «Оповіданні», оригінал ікони Божої Матері Толзької був дивно відкритий єпископом Ростова Великого, неподалік від стін Ярославля, на березі Волги, там, де до неї впадала притока Толга. Вночі святитель побачив стовп світла на протилежному березі Вогли, а у самому світлі - ікону Пречистої Богородиці.
Чудотворні ікони також подорожують різними храмами разом з монахинями, приносячи радість та зцілення людям.
Мандрівка святими місцями продовжилась шляхом до величної гетьманської столиці – м. Батурин. Місцевий Свято-Вознесенський храм XVIII століття пам’ятає довгу історію минулих часів.  Храм є усипальницею гетьмана Кирила Розумовського. Нині можна завітати до оновленого гетьманського палацу та цитаделі козацтва, поблукати куточками та вулицями, де свого часу були такі відомі українські гетьмани, як Іван Мазепа, Іван Самойлович, Павло Скоропадський…..
Наступною святинею, де зустріне та проведе Різдвяні свята Іван Петрович стане Свято-Успенська Почаївська лавра.